Голодомор 1932 – 1933 років в Україні

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам людей. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 голосів. Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932 – 1933 років «національною трагедією українського народу». Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 – 1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. 4 листопада 2005 року Президент України В. А. Ющенко в Указі „Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні” назвав голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років геноцидом українського народу. За поданням Президента Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон „Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні”, у якому голодомор 1932 – 1933 років, відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, кваліфіковано як акт геноциду українського народу (згідно зі ст. 2 Конвенції, під дефініцією „геноцид” мається на увазі „будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”).
  Своє ставлення до подій, пов’язаних з Голодомором 1932 – 1933 років в Україні, висловила 34-а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, прийнявши 1 листопада 2007 року резолюцію про вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні.
Президент України Віктор Ющенко 2 листопада 2007 року в інтерв’ю журналістам українських видань, відзначаючи, що міжнародна спільнота вперше в такому масштабі (193 країни світу) ухвалила консолідоване рішення відносно визнання Великого Голоду 1932 – 1933 років, вітав прийняття ЮНЕСКО цієї резолюції і висловив упевненість, що настане час, коли більшість країн світу визнають Голодомор актом геноциду українського народу.
  Українські дослідники Голодомору 1932 – 1933 років в Україні довели, що «фізичне винищення українських селян голодомором – свідома і цілеспрямована терористична акція більшовицького режиму в Україні» (В. Марочко. Голодомор 1932 – 1933 рр. К., 2007. – С. 3). Про це безперечно свідчать архівні документи партійних, радянських і каральних органів.
  З 1929 року Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом «ліквідації куркульства як класу» та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932 року, коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель.
   

   
  18 листопада відбулось засідання Політбюро ЦК КП(б)У, яке ухвалило постанову „Про заходи з посилення хлібозаготівель”. На її виконання з Харкова та інших промислових центрів було відправлено до сіл бригадами по 3 – 4 особи 600 робітників-комуністів, яким були надані повноваження влаштовувати в селянських господарствах подвірні обшуки, вилучати не тільки збіжжя, а й усе продовольство, застосовувати натуральні штрафи в обсязі 15-місячної норми здавання м’яса. Цією ж постановою вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на „чорну дошку”. Позбавлені усього їстівного, не маючи змоги втекти через загороджувальні пости ГПУ, яким оточували занесену на «чорну дошку» територію, люди були приречені на голодну смерть. 
  З 19 листопада у 243 районах України розпочалася спецоперація ГПУ, в ході якої мала бути виконана рознарядка на арешти 3525 сільськогосподарських працівників. За пропозицією В. Молотова 22 листопада Політбюро ЦК ВКП(б) утворило трійку у складі Косіора, Реденса, Кисельова, якій надавалося право виносити смертні вироки у справах репресованих під час хлібозаготівель. Комісії з аналогічними функціями створювалися в кожній області України.
  З метою недопущення неконтрольованих міграцій населення 27 грудня 1932 року з’явилася постанова про запровадження паспортної системи. Селян було виключено із категорій громадян СРСР, яким видавалися паспорти. 
Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У „боржників” були конфісковані всі продукти тривалого зберігання. Як наслідок, в селах України, не отримуючи допомоги ззовні і не маючи можливості врятуватися на законних підставах, люди вимирали масово. 
  За кількістю померлих Харківщина утримувала сумне лідируюче місце. Лише за 3 місяці 1933 року в Харківській області, до складу якої на той час, крім районів нинішньої Харківської, входили також більшість Сумської, Полтавської та деякі райони Київської області, померло понад 600 тис. чоловік. Науковці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна вивели коефіцієнт смертності за 1929 — 1933 роки у регіонах, заселених українцями. У Харкові він перевищив 25%.

Історія сільської дівчинки з Луганщини

Ця історія стала відома завдяки Володимиру Монакову, професору одного із московських університетів, який хотів встановити точну дату народження своєї матері та довідатися про долю її сім'ї. Сама мати, за його словами, пам'ятала лише те, що виросла в дитбудинку на Луганщині. 

Лише після того, як Ганна Євгенівна Неласа (таке повне ім'я матері московського професора) побачила фото рідних місць, почула записи спогадів своїх землячок-ровесниць, ВОНА ПРИЗНАЛАСЯ…, ЩО НАСПРАВДІ ВОНА ВСЕ ПАМ‘ЯТАЛА, АЛЕ ДОСІ БОЯЛАСЯ, ЩО ПРАВДА ПРО ТІ ЧАСИ ЗАШКОДИТЬ ЇЇ ДІТЯМ. ТОМУ Й МОВЧАЛА. Після цього вона вирішила розказати все, як було. 

Ганна жила з батьками і чотирма братами на хуторі Литвинов у Луганській області. Вони мали свій великий дім, садок, город і пасіку. 

"Жили мирно, дружно. У нас была и бахча, было подворье, где держали скот. Отец был добрым и умелым… Ребятня к нему тянулась. А еще он учил неграмотных хуторян грамоте. Мамочка моя вся в домашних заботах: трое маленьких детей, работа в огороде и по дому". 

"А потом наступила самая страшная пора жизни нашей семьи. Это был 31-32 год. Весной пришли "комсомольцы". Угнали овец, забрали лошадь, увели корову. Мама кричала, плакала, мы все трое держались за подол её юбки и ревели… Потом (власти) выгнали нас из дома… В лесу (мы) вырыли землянку. У нас была одна землянка на две семьи: мамина сестра, ее муж и их трое детей. Иногда к нам наведывались какие-то люди, чтобы отобрать последнее (!)". 

 «Наступила голодная весна 1933 года. Мы выловили и поели сусликов, ежей, змей — всё, что попадалось, ели всякую траву — лебеду, листья липы, бересту… Когда в хуторе падал скот и его вывозили из хутора, люди из землянок ходили за падалью. Если удавалось залезть на дерево в гнездо сороки или другой птицы, то это был праздник, яйца мы съедали сырыми. 

И наступил страшный голод. Первым от голода умер братик Коля. Около землянки лежала куча хвороста, он упал на неё и умер. Я плакала. А потом умер дядя, потом тетя… 

Смерть моих родителей произошла в июне 1933 года. Мне было 7 лет. 

Зайдя в землянку, я увидела свою мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой, по лицу ползали вши, живот прилип к спине. Я стала лить ей в рот из бутылки молоко, но оно не проходило. Я плачу… Отец говорит: «Дочка, ей это уже не поможет»…. 

Отец стал бредить .. и хрипеть. Я прошу: «Тату, не храпи!». Он умер на второй день после мамы… Мы с братиком остались вдвоем среди мертвых родителей. Сколько это продолжалось — не знаю. 

Нас забрали в ясли. Братика положили на земляной пол. Он умирал, с его опухшего тела сочилась жидкость. Я сидела рядом, он скрипел зубами и просил огурчик… Братик умер. Его завернули в одеяло и похоронили рядом с яслями…». 

 «Часто думаю: за какие преступления нас обрекли на голодную (страшнее не бывает!) смерть? Я выжила…Видимо, так было угодно Богу — оставить меня жить на свете за моих дорогих родителей и братиков-мучеников. Этот ужас и все эти страдания мне пришлось пережить в 8-летнем возрасте».
   

Свідчення очевидців

В цей страшний період в нашому селі загинуло голодною смертю багато людей з голоду… Бувало, що люди їли собак та котів. Люди дуріли від голоду і їли навіть людей. Це був страшний час для всієї України. Голодомор був страшніший чим війна. … Про голодомор страшно й згадувати. Але треба. Щоб таке страхіття ніколи не повторилось… 

Марченко Марія Федорівна, с. Сушківка Черкаська область 

  

У 1933 році померла моя сестричка…, їй було лише три роки. Вона не кричала, не вередувала, а лише тихо просила їсти… 

Микола Піскун, 1926 р. н., смт Сиваське, Херсонська область 

  

Когда мне было 12 лет, осудили за колоски меня маленького на 5 лет к тяжелым работам. Мама пухла вместе с сестрой и умерла на моих глазах. Одно спасенье: мыши наносили в норки запасы, землей обворачивали их в круглых кучках, а мы уже ее раздалбывали зимой и забирали эти запасы… 

Петро Олизка, 1921 р.н., смт Петропавлівка, Дніпропетровська область 

  

Відбирали все. Якщо знаходили то забирали. Це було рішення партії правительства. Якщо щось приховували то людину могли послати на Сибір. 

Люди і без зброї все віддавали. Приходили шукали -знаходили, все відбирали. Люди не могли боронитися. Бо боялися що їх зашлють. 

Панченко Катерина, с. Сушківка, Харківська область 

  

То Сталін приказав Україну ограбить, хліб позабирать і вивезти за границю, а діти тисячами вмирали. А баржі ті, з хлібом, що найобідніше, потопили в морі, бо ніхто того зерна не купляв, а в Україні все забрали… 

Прокопенко Михайло 1920 р., с.Красносілля Черкаська область 

  

«У Бабаях був спиртзавод, біля якого знаходилися ями, куди зливалась барда. Голодні люди набирали барду в торбинки, тут же їли її, але від кольок багато хто помирав на місці. Трупи везли на кладовище і заривали, як худобу… спиртзавод переганяв зерно на спирт — і це при такому голоді!.» 

Жінка, яка не назвала себе, 1924 р. н., с. Бабаї Харківська область 

  

Голод почався ще у 1932 р. Врожай був непоганий, але увесь хліб намолочений забирали под мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як мухи…. за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати… 

Іван Приступній, 1916 р. н., с. Єгорівка, Одеська область 

  

А мені згадався 1933-й… То ж таки був геноцид! Пів-Сухої виморено голодом за одну весну. Сім'я Булата-коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші — однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявляли в математиці, — сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт… Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання… 

Письменник Олесь Гончар, 1918 р. н. Щоденники, запис від 23.08.1980 р. 

  

Нарешті

     Сьогодні зранку вллючаю телевізор і що я бачу?-на каналах Орт,Рен-тв,РТР-надпис"Трансляцію цього каналу припинено згідно рішення "Націоналної ради з питань телебачення та радіомовлення".НАРЕШТІ!!!

   Це потрібно було зробити ще в далекому 2005 році.Але і тепер не пізно!