О.Забужко: Не піти — це не позиція. Позиція — це піти і проголосувати проти

Оксану Забужко в Івано-Франківську чекали вже дуже давно. Після кількох років обіцянок письменниця таки завітала до нашого міста із презентацією нового роману «Музей покинутих секретів». «Це власне і є книга, яку я хотіла написати за своє життя», — зізналася авторка. Новий роман — це сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го, особливу роль у якій відведено авторському баченню історії УПА. Працюючи над матеріалом для книги, а на написання роману пішло 6 років, Оксані Забужко довелося побути польовим істориком. Спершу копирсаючись у архівах, вивчаючи документи, зустрічаючись із ветеранами УПА. А для написання завершального розділу роману письменниця приїжджала на Івано-Франківщину — побувати у бункері Грома та в криївці Марка Боєслава.

Щоби дізнатися більше про новий роман Оксани Забужко, найкраще прочитати його. А «Галицький кореспондент» в ексклюзивному інтерв’ю розпитував письменницю про її громадянську та політичну позицію: вибори, кандидатів, розчарування і прогнози на майбутнє.

— Пані Оксано, Ви голосували у першому турі за Віктора Ющенка. Як сприймаєте його поразку?
Так, я голосувала за Ющенка. Незважаючи на непопулярність такої позиції, з гордістю стверджуватиму, що я належу до тих неповних 6 відсотків українських громадян, які мали відвагу без будь-якої надії на перемогу, оскільки жоден з прогнозів не був оптимістичним щодо виходу чинного Президента у другий тур, все-таки проголосувати за Ющенка з тим, щоби віддати йому дяку за ось ту коротку, бурхливу, безтолкову, яскраву еру лібералізму, яку Україна пережила, якої Україна, і Ющенко в тому числі, не змогли скористатися, щоби радикально виправити курс корабля, на якому ми всі разом пливемо. Але ця епоха, безумовно, залишиться в історії.

Я рада скористатися нагодою, щоб закликати всіх ваших читачів, аби при всіх претензіях, які ми маємо до Віктора Ющенка за несправджені надії 2004 року, ми належно оцінили те, що запропонований ним і до кінця витриманий ним рівень політичної культури — це справді рівень європейський!

— Чим для Вас особисто була епоха Ющенка?
Велика інновація, яку вніс Ющенко як Президент, те, чого раніше не було в Україні, — це ставлення до опонента не радянське, як до ворога, якого потрібно знищити, мовляв, я не допущу його до перемоги, він мій опонент, він мій ворог, оцього самого біполярного радянського мислення типу «ти за бєлих ілі за красних», за принципами якого в нас вся політична палітра до епохи Ющенка і розгорталася. Ющенко пробував ввести ставлення до опонента не як до ворога, якого потрібно знищити, а як до іншого, з яким треба жити в одному домі і, намагаючись почути, що цей інший говорить, дійти якогось консенсусу.

За цих 5 років різко зменшився градус агресії. Я йшла на ці вибори і просто насолоджувалась атмосферою в місті. Це були люди вільної країни, які йшли на вільні вибори. Які раптом різко почемнішали, принаймні у крамницях, у транспорті. На дільниці дядечки чемно притримували двері, пропускали вперед. Це було трошки відгомоном осені 2004, коли всі один одного дуже шанували і був піднятий градус громадянської відповідальності. І ці вибори нескінченні, які ми в цю коротку еру пережили, це була, в принципі, школа політичної культури. 17 січня були вибори, у яких приємно було брати участь. Справді відкриті і чесні, і я молила Бога, щоб вони такі були не останні. Що нас далі чекає — невідомо, але золота доба української свободи нам ще буде пригадуватися.

— То золота доба свободи вже минула?
Вона очевидно минула. Зрозуміло, що далі буде гірше, питання тільки в тому, наскільки гірше. Наскільки суспільство здатне все-таки все витримати і пережити, і якось помудрішати і подорослішати. Тепер закінчився, як у якомусь радянському мультфільмі, «празнік нєпослушанія». Таке собі свято дітлахів, відпущених на канікули, які влаштовували радісні бешкети і тішилися з безкарності: говори, що хочеш, кричи, що хочеш, і тобі за це нічого не буде. Тепер буде!

Враження таке, що більшість наших громадян сприймають цю свободу як даність і не розуміють, що це справжнє завоювання, що направду це здобуток і що жодних реальних гарантій цієї нашої дуже молодої і зеленої демократії немає. Наша демократія наразі може похвалитися лише двома завоюваннями — вільні вибори і свобода слова. Це небагато. Цього мало для повноформатної демократії, але, перепрошую, більшість країн на земній кулі й тим не можуть похвалитися. Ми були у досить привілейованому становищі, досить глянути на Північ і на Схід, на наших близьких сусідів, щоб побачити, що все-таки певними демократичними свободами за ці 5 років ми тішилися. І жодних гарантій утримання цих свобод, реально діючих важелів — ані розвиненого громадянського суспільства, ані правової держави, які би убезпечували, що це так далі буде продовжуватись і тривати, в принципі немає. Великою мірою ці завоювання трималися на добрій волі чинного Президента, який програв перший тур. Як він виконував інші президентські функції — то інше питання, але гарантом демократії він ці 5 років був, і давайте все-таки, панове українці, мати достатньо і політичної зрілості, і громадянської шляхетності, щоби сказати йому за це спасибі.

— А за кого ж тоді віддати свій голос у другому турі, щоб проявити політичну зрілість, за Януковича чи Тимошенко?
А чому ми маємо вибирати? Чому ми маємо мислити в цьому біполярному режимі «ти за бєлих ілі за красних»? Чому пропонується вибір із двох різних видів криміналу: і Янукович, і Тимошенко є представниками кримінального капіталу. Вибір між Януковичем і Тимошенко — це вибір між, вибачте, чоловічою і жіночою зоною. Чоловіча зона, як ми мали змогу пересвідчитися зі стилю донецьких, — це грубий натиск, «пасть порву» і так далі. Жіноча зона витонченіша, улесливіша, це «іді ко мнє, мой сладєнькій, і тєбє дам». Так ось, представники кримінального капіталу всіма доступними їм засобами намагаються переконати нас, ніби у нас справді вибір між ними двома, між чоловічою і жіночою зонами. Вони намагаються нас змусити грати у свої ігри. Мовляв, якщо ти проти Гітлера, то ти мусиш бути за Сталіна, а якщо ти проти Сталіна, то автоматично це нібито означає, що ти за Гітлера.

Я перепрошую, шановні галичани, згадайте ту ж таки УПА, яка дозволила собі боротися і проти Гітлера і проти Сталіна. Давайте згадаємо, що у нас зовсім не така «рогатка» і що з моменту, коли ми починаємо міркувати, яка зона ліпша і який бандит може завдати нам менше шкоди, ми уже сідаємо з ними грати в їхні наперстки, ми уже погоджуємося брати участь в їхніх махінаціях, у їхніх розкладах. І ми, кожен з нас, голосуючи за так зване менше зло, автоматично беремо на себе відповідальність і юридично, і перед Богом також за злочини відомі і невідомі, які були здійснені і ще будуть здійснені тим кримінальним табором, який ви вважаєте меншим злом. Ви готові взяти на себе відповідальність за їхні злочини? Для мене особисто вибір тут абсолютно однозначний і, слава Богу, що у нас вибір цей є, бо у багатьох країнах цю графу скасовано, в Росії вже на минулих виборах її не було, -це графа «не підтримую жодного кандидата». Для мене це єдиний достойний вибір, який в принципі може зробити порядний українець, який себе поважає. Продемонструвати своїм вибором, що ви не даєте легітимації усій кримінальній владі, не залежно від того, яке вона має гендерне обличчя, чоловіче чи жіноче. Якщо в Україні набереться достатній відсоток громадян, які зроблять ось такий вибір, тоді новообраний Президент, ким би він не був, насправді пересвідчиться, що проти нього в країні існує латентний, невидимий, достатньо потужний Майдан, якого він ніколи не зможе убити.

— Чи могли б Ви спрогнозувати, що чекатиме Україну в обох випадках, залежно від того, чи Президентом стане Тимошенко чи Янукович? Зокрема, і в культурному плані.
Говорити про культуру у зв’язку з цими двома кандидатами просто смішно. Жоден з них не має до культури ніякого відношення. Культура залишиться напризволяще за будь-яких обставин. Культурна політика — це не та царина, що може цікавити людей, які скуштували смак мільярдів. Вона абсолютно поза зоною їх інтересів.

Стосовно загальнішого прогнозу, то я його висловлювала ще задовго до першого туру у журналі «Кореспондент». Я і тепер абсолютно переконана, що при Тимошенко — це кілька років божевілля і цілковитий колапс. Колапс економіки і колапс країни в кінцевому підсумку. При Президентові Януковичу — це кілька років стагнації і гниття, повільне загнивання. Вибір у перспективі між безглуздям і гниттям. Якщо це можна назвати вибором, то, даруйте, я голосуватиму проти обох.

Питання в тому, наскільки суспільство здатне об’єднатися. Для мене зараз дуже важливий момент, який буде відсоток тих, які проголосують проти обох, оберуть ось це «не підтримую жодного кандидата». Я дуже добре запам’ятала вибори 99-го року, на яких були Кучма і Симоненко, теж такий вибір без вибору, і на яких також була ця графа «не підтримую жодного кандидата». І страшно цікаво побачити, наскільки українське суспільство за цей час підросло. Багато людей тоді не пішло на вибори, люди ще не були тоді настільки політично свідомі, як після Майдану. Майдан великою мірою пробудив свідомість, що ми наймаємо владу. Не вона десь там далеко, а це ми її наймаємо, ми їй довіряємо або не довіряємо управління країною.

Певну школу ось цієї самої політичної зрілості, яку належить мати, щоби мати демократію, українське суспільство за ці 5 років пройшло, а 10 років тому цього ще не було. Тоді в 99-му на всю Україну знайшлося тих, які не обламалися піти і поставити галочку проти всіх, всього-на-всього 900 тисяч виборців. Ми тоді з друзями це обговорювали і казали, що от на 50-ти мільйонну країну маємо лише 900 тисяч дорослих громадян, які є реально громадянами із почуттям відповідальності за долю країни. Якщо на цих виборах у другому турі буде не 900 тисяч, а 9 мільйонів, от тоді я зможу сказати, що я пишаюся своєю країною і ці 10 років ми прожили недаремно. І тоді ми демонструємо цілому світові, що не нам соромно за цього Президента, а владі має бути соромно за фальшиве законодавство, при якому навіть якщо 3 душі прийдуть на виборі, то все одно Президент буде вважатися легітимним. От так, як у Києві маємо мера, обраного 33-ма відсотками голосів.

— На Заході України багато людей просто не пішли на перший тур.
Не піти — це не позиція. Це те, що називається громадянською індиферентністю. Позиція — це піти і проголосувати проти. Показати, що ви берете участь в управлінні країною і ви не даєте свого підпису під легітимацією того, хто посяде крісло. Це демонстрація перед цілим світом, що в Україні окупаційна влада — отак грубо і жорстко. Що не Україні соромно за те, який у неї Президент чи Президентка, а владі соромно за маніпуляцію законодавством. Ми знімаємо з себе ось цей тягар ганьби і перекладаємо його на них саме тим, що голосуємо проти.

— Опоненти Януковича лякають виборців тим, що, ставши Президентом, він повернеться до питання двомовності…
Янукович говорив, що не повернеться. Він вже упередився і на цей випадок, зробив певні декларації. Я би цього не боялася. Не думаю, що вона реально буде. Але думаю, що якщо Москва поставить перед Тимошенко таке завдання, то вона виконає його в стисліші і енергійніші строки, аніж Янукович, і зі значно більшою кількістю заплутуючих мізки словес.

— Ви говорите про двомовність цілком спокійно. Ця проблема для Вас реальна чи штучна?
Більшість України є практично двомовною. Більшість українських міст у Центральній та Східній Україні є на практиці двомовними, але це не означає, що населення цих міст думає про офіційну двомовність. Це неправда. Ця проблема насправді в суспільстві українському хвилює дуже малий відсоток населення у Криму, так би мовити особливо агресивних нащадків особливо агресивних мігрантів, яких в дійсності не є багато. Проблема ця є вічним жупелом, вона підігрівається і роздмухується не зсередини країни, а ззовні. Це проблема штучної підживки п’ятої колони, і це частина інформаційної політики Кремля. Це є та карта, яка грається з Північного Сходу, і будь-яка мовність — одно- чи дво- — лежить цілковито поза реальними фінансовими інтересами чи то Януковича, чи Тимошенко. Бо реально проблема мови абсолютно не входить у сферу їхніх інтересів, і вони повернуться до неї, лише коли Кремль поставить перед ними таке завдання.

— Якщо Президентом стане Юлія Тимошенко, чи дасть це підстави говорити про перемогу у феміністичній революції?
Прихід цієї жінки дасть підстави говорити, що нам до феміністичної революції, як до Китаю пішки. Кар’єра Юлії Тимошенко зроблена якраз радикально антифеміністичними методами. Це жінка, яка йшла по плечах мужчин. Жінка, яка дуже відверто торгує своєю сексуальністю і яка зробила свою кар’єру, зокрема і політичну, саме завдяки образу сексуально доступної жінки. Не забувайте, що Юлія Тимошенко належить до покоління жінок, в якому, за опитуваннями 1990 року, якийсь достатньо потужний відсоток восьмикласниць мріяли про кар’єру валютних проституток. Дівчинка, яка вийшла з низів і якій вдалося у зовсім юному віці пошлюбити номенклатурного хлопчика і піти далі шляхами ось цієї самої нашої патріархальної за суттю чоловічої номенклатури. Жінка, яка прокладає собі шлях, використовуючи свою сексуальну привабливість як товар, за який можна отримувати абсолютно реальні дивіденди.

В жодній країні, де якийсь елемент культури, пов’язаної з фемінізмом, присутній, де не харапудяться від слова фемінізм, бо розуміють що це означає, не піднялася би на ось такі щаблі кар’єри жінка з дрес-кодом Юлії Тимошенко, жінка, яка в прямому ефірі демонструє готовність роздягтися. Фемінізм тут, перепрошую, якраз не ночував. Це глибока дрімуча дофеміністична епоха, в якій жінка є предметом сексуальної купівлі-продажу. Юлія Тимошенко грає виключно на контрасті з чоловіками. В її оточенні немає жодної жінки, вона не вміє грати з жінками, вона не має взагалі поняття жіночої солідарності. Вона грає слабку жінку, коли їй це потрібно. Вона грає на чоловічу цільову аудиторію, і все це є настільки класичними прийомами номенклатурного патріархату, що до фемінізму тут ще ціле покоління.

— Але багато українських жінок тішаться, що от жінка може бути при владі.
Я можу пояснити і розвинути думку, яка була вперше заявлена ще в «Польових дослідженнях українського сексу», але, на превеликий жаль, цей роман не був відчитаний як історія глибокої і широкої української сексуальної травми. Сексуальної в широкому розумінні. В країні справді дуже великий відсоток чоловіків із латентними сексуальними травмами і дуже великий відсоток жінок, ображених чоловіками. І от герой і героїня «Польових досліджень» — це і є електорат політиків типу Юлії Тимошенко. Жінки, ображені чоловіками, бачать у ній і в усіх її плачах з приводу того, що ось вона така слабка, квола жінка, ображена тими нехорошими мужчинами, реванш за свої жіночі кривди.

Сьогодні змучені життям українські кобіти, які тягнуть на собі отого воза родини, праці, дітей і всього, що можна тягти, які дивляться на оцю сяючу в 50 років, як молодесенька дівчинка, красуню (дуже слабо собі уявляю, скільки коштує жінці одягати на себе щодня річний бюджет звичайної української родини), і, дивлячись на цю жінку, бачать у ній свою мрію — якими вони хотіли би бути, як би вони хотіли виглядати, якби в них життя склалося інакше. Вони щиро вважають, що ця жінка за всіх нас і помститься. Це результати ось тих давніх болячок, які скільки не тримай загнаними глибоко всередині, неминуче рано чи пізно вилізуть. От вони і вилізли.

Суспільство якраз не пройшло феміністичної революції. Ці питання не обговорювалися і не пройшли публічної дискусії. Мені, так би мовити, на карту можна поставити одне — що після виходу роману, в якому я пробувала висвітлити ці проблеми перед українським суспільством, я решту свого життя не присвятила розтлумаченню і, згрубша, пропаганді тих ідей, які були висвітлені у романі, не зайнялась феміністичною освітою суспільства. А рушила писати інші книжки.

— Ви плануєте повернутися до теми фемінізму у власній творчості?
Я не пишу на тему фемінізму! У мене була тема жінки, тема жіночого голосу, місця жінки в культурі. При цьому я завжди говорила, що я не пишу спеціально від імені жінки. В усіх своїх героїнях я пишу від імені людини, яка є жінкою. І те, що є культурно не озвучено, не проговорено із внутрішнього світу жінки, ось це я проговорювала, проговорюю і проговорювати буду. Всі героїні із «Музею покинутих секретів» — це продовження моїх героїнь і з «Сестро, сестро», і з «Польових досліджень українського сексу». Нікуди ці героїні від мене не дінуться, хоч би з тої причини, що я сама є жінкою, я бачу світ як жінка, я переживаю як жінка і вважаю, що жіночий світ, жіночий голос, жіноче пережиття має посісти в культурі належне місце. Відповідно, я в жоден спосіб тут не міняла своїх позицій і переконань. Інша справа, що творчість письменника, навіть тоді, коли цей письменник є жінкою із виразно заманіфестованим жіночим голосом, не може мати якихось безпосередніх проекцій на конкретну політичну реальність, ось такого прямого перекладу художньої літератури на пряму політичну реальність без посередництва літературної критики. Роль критики — перекладати те, що пише письменник, який завжди пише про вічне, так би мовити, на конкретні реалії сьогоднішнього дня, зокрема, й політичні.

— Ряд українських письменників, серед яких Андрухович, Жадан, Боднар, Подерв’янський, розпочали акцію з вимогою скасувати діяльність Національної комісії з питань етики та моралі. Ви підтримаєте цю акцію?
Комісія з питань моралі — це дуже смішне формулювання. Свого часу, років 5-6 тому, мені зателефонували і запропонували увійти до складу цієї комісії. Я гомерично розреготалася, коли це почула. Комісія з питань моралі при уряді України! Я буквально впала в істерику і сказала, що, вибачте, я, по-перше, не вважаю себе настільки моральною людиною, щоби офіційно називатися експертом з питань моралі. Здається, будь-яка мінімально вихована людина посоромилася б називатися експертом з питань моралі. Уже від початку недобрий вірус, м’яко кажучи, нескромності на цій комісії лежав.

А по-друге, захищати суспільну мораль насамперед треба від українського уряду і від людей, які цією країною правлять. Для початку, даруйте, як можна, наприклад, пояснити дітям, що брехати негарно, якщо кожного дня з екрана нам брешуть найвищі урядовці? Ми маємо нон-стопом в ефірі обличчя найвищих керівників держави, прем’єр-міністр сьогодні говорить одне, а завтра говорить інше, абсолютно не вибачаючись за попереднє, і взагалі не співвідносячи того, що вона говорила вчора, з тим, що вона говорить сьогодні. От просто бреше в живі очі. І як ви навчите дітей після цього, що брехати негарно? Комісія з захисту суспільної моралі при уряді України — це фантастичний анекдот. Це все одно, що комісія із захисту цноти у публічному домі.

Ця комісія невміло намагається боротися з тим, що просто називається індексуванням продукції масового поширення. Індексування в радянські часи називалося «дітям до 16 років заборонено». Давайте почнемо тоді з того, що розуміти під цензурою. Мають бути якісь базові засади. Захистити дітей від інформації, яка може бути для них травматичною, і захистити кожного громадянина від того, що ображає його гідність. Базові принципи контролю за ЗМІ і інформацією масового поширення. У нас ці базові засади не дотримуються. Починати треба було б із цього, а не з боротьби з Олесем Ульяненком.

Я не знаю деталей цієї акції, але, можливо, хлопці хочуть попередити суспільство про те, що із закінченням епохи Ющенка і лібералізму ми вступаємо в добу, коли свобода слова в Україні справді під загрозою. Тепер ніхто нам не гарантуватиме, що можна буде безкарно лаяти в живі очі владу так, як безкарно лаялось Президента Ющенка, і тобі за це нічого не було. Якщо їхнє бачення ситуації відповідає тому, що я сказала вище, то я готова підтримати таку акцію.

http://kolomyya.org/se/sites/pb/?nid=23814&page=1

Звернення інтелектуалів, політиків та громадських діячів України

Звернення інтелектуалів, політиків та громадських діячів України до парламентів, урядів і народів світу

Виникнення України як незалежної демократичної держави в 1991 році стало одним з основних результатів і водночас гарантій завершення глобального протистояння «Схід–Захід», двоподілу Європи та поширення ідеалів свободи й демократії у світі. Україна зробила вагомий внесок у світову та європейську безпеку своєю відмовою від ядерної зброї. При цьому Будапештський Меморандум 1994 року був закріплений відповідними гарантіями держав – членів Ради безпеки ООН. Цей документ поряд з процесами розширення Євросоюзу та Євроатлантичної системи колективної безпеки свого часу відіграв значну роль у зміцненні системи європейської безпеки.

Проте сьогодні важко не побачити недостатню дієздатність цих гарантій. Російське керівництво свідомо взяло курс на демонтаж чинної системи безпеки, ключовим напрямом якого стало прагнення підпорядкувати Україну виконанню геостратегічних інтересів Росії. Наслідком такої стратегії є стрімка ескалація напруження у двосторонніх відносинах. Безпрецедентного загострення набула інформаційна війна проти України. В російському суспільстві з українців формується образ ворога, на Україну накидається ярлик головного дестабілізатора у відносинах ЄС і Росії.

Російська сторона навіть не допускає, що здійснення Україною стратегічного курсу на вступ до НАТО – це суверенне право нашої держави, що Україна обирає курс на Захід зовсім не всупереч Росії, а виходячи з власних національних інтересів. Добровільно відмовившись від статусу ядерної держави, Україна може протистояти сучасним зовнішнім викликам і загрозам лише в системі колективної безпеки.

Послання Президента РФ від 11 серпня ц.р. стало черговим кроком у реалізації зовнішньополітичної стратегії Кремля, що відверто нехтує українським суверенітетом, містить ознаки втручання у внутрішні справи України та не узгоджується із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Український народ поважає демократичний вибір російського народу й вимагає поваги до свого вибору. Рішення Президента РФ відкласти відрядження посла в Україну на пізніший термін, пов’язане з імовірним приходом нової влади в нашій країні, яка, на думку Д.Медвєдєва, проводитиме інший (очевидно, вигідний Росії) політичний курс, можна оцінювати лише як відвертий зовнішній тиск сусідньої держави на волевиявлення українських громадян.

Ми шкодуємо, що російське керівництво наполегливо відкидає уроки історії і сподіваємося, що першочерговим завданням нової еліти сусідньої нам країни стане піклування свободами, правами й добробутом народів власної федерації. Немає сумнівів, що існуюче напруження, інспіроване російською владною верхівкою, є поверховим і тимчасовим. Глибина й маса міжлюдських стосунків представників двох народів – українців і росіян – в історичній перспективі відновить добросусідські відносини між нашими країнами.

Водночас нещодавнє послання Президента РФ Д.Медвєдєва Президентові України В.Ющенку знаменує, на нашу думку, іншу якісну фазу в ставленні російської влади до України. Уперше за довгі роки з’явилися ознаки того, що Кремль не виключає з арсеналу своїх зовнішньополітичних інструментів стосовно України й силові засоби.

Про це, поряд із поданням Д.Медвєдєвим до Держдуми Росії законопроекту, який дозволяє використання російських збройних сил за межами РФ, свідчить розгортання відповідної пропагандистської кампанії. Зневажливе ігнорування російським Президентом змісту листа-відповіді В.Ющенка, безпідставне звинувачення російською прокуратурою українських військових в участі в минулорічній війні на боці Грузії, трактування російським Президентом РФ вимушених дій українських правоохоронців у Криму як спроби ускладнити практичну діяльність Чорноморського флоту РФ – усе це вважаємо безпосереднім пропагандистським обґрунтуванням можливого силового втручання у внутрішні справи України для придушення її суверенітету та свободи, перетворення України в територію неподільного впливу й контролю з боку Росії. Російська риторика щодо України змушує згадати найжахливіші історичні приклади 1930-х років.

Ми розуміємо перехідний характер української політичної системи, згубність протистояння всередині владної верхівки, яке знижує ефективність зовнішньої політики держави та не сприяє її економічному розвиткові. Але Україна – це велика і вільна країна з величезним потенціалом демократії, що йде шляхом встановлення європейської правової системи, це країна, що за 18 років незалежності здобула авторитет і стала важливим суб’єктом європейської політики. Натомість підпорядкування України російській стратегії відновить поділ Європи, нестиме прямі загрози міжнародній і національній безпеці держав Євросоюзу, призведе до зниження загального рівня довіри та безпеки в Європі, ескалації напруження й протистоянь у міжнародних відносинах у цілому.

Ми звертаємося до керівництва США, Великої Британії, Франції і Китаю з пропозицією скликати відповідно до п.6 Будапештського Меморандуму міжнародну конференцію його держав-гарантів з метою забезпечити реальні гарантії безпеки України, задекларовані Меморандумом.

Звертаємось також до керівних органів ЄС щодо необхідності зайняти чітку та однозначну позицію в питанні забезпечення державного суверенітету України, висловити застереження щодо будь-яких форм втручання Росії у внутрішні справи України.

Окремо звертаємося також до держав Вишеградської групи (які завжди прихильно ставилися до України та її євроінтеграційних прагнень) з проханням виробити спільну чи висловити окрему позицію з приводу загострення російсько-українських відносин.

Юрій Андрухович, письменник;

В’ячеслав Брюховецький, Герой України, доктор філологічних наук, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»;

Богдан Гаврилишин, іноземний член НАН України, Ph. D., голова наглядової ради Міжнародного інституту менеджменту;

Семен Глузман, правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини;

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор, директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І.Франка;

Микола Жулинський, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України;

Оксана Забужко, письменниця;

Сергій Комісаренко, академік НАН України та Академії медичних наук України, доктор біологічних наук, директор Інституту біохімії м. О.В.Палладіна НАН України;

Леонід Кравчук, Герой України, перший Президент України;

Василь Кремінь, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, президент Академії педагогічних наук України;

Юрій Ланюк, композитор;

Левко Лук`яненко, Герой України;

Мирослав Маринович, перший проректор Українського католицького університету, президент Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету;

Мирослав Попович, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, директор Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України;

Сергій Рахманін, журналіст, редактор відділу політики газети «Дзеркало тижня»;

Микола Рябчук, письменник і публіцист;

Костянтин Ситник, академік НАН України, доктор біологічних наук, професор, почесний директор Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного НАН України;

Володимир Сіренко, народний артист України, головний диригент і художній керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України;

Тарас Стецьків, народний депутат України;

Володимир Філенко, народний депутат України;

Ігор Юхновський, Герой України, доктор фізико-математичних наук, академік НАН України, професор, почесний директор Інституту фізики конденсованих систем НАН України;

Ярослав Яцків, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України;

Тарас Возняк, філософ, політолог, головний редактор незалежного культурологічного журналу “Ї”;

Олексій Волович, директор Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України;

Рустем Жангожа, політолог, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, член ПЕН-клубу;

Олександр Фільц, доктор медичних наук, професор, президент Української спілки психотерапевтів;

Ігор Марков, політолог, завідувач сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України;

Олександр Іванків, перший заступник голови Українського інституту національної пам’яті;

Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ

http://www.maidan.org.ua/static/news/2009/1252579789.html

Танцююча в темряві

  Пам,ятаю,як кілька років  тому в суспільстві відбувалась бурхлива дискусія,коли Рада Європи вимагала від України відмінити смертну кару.Це,здається,було умовою вступу нашої країни до якоїсь організації…

  Сьогодні знову подивилась фільм Ларса фон Трієра з Бьорк в головній ролі «Танцююча в темряві»…Проревіла весь фільмрі…Такі історії для мене найкращий аргумент на підтримку знищення смертної кари як такої…

 

Голодомор 1932 – 1933 років в Україні

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам людей. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 голосів. Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932 – 1933 років «національною трагедією українського народу». Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 – 1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. 4 листопада 2005 року Президент України В. А. Ющенко в Указі „Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні” назвав голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років геноцидом українського народу. За поданням Президента Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон „Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні”, у якому голодомор 1932 – 1933 років, відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, кваліфіковано як акт геноциду українського народу (згідно зі ст. 2 Конвенції, під дефініцією „геноцид” мається на увазі „будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”).
  Своє ставлення до подій, пов’язаних з Голодомором 1932 – 1933 років в Україні, висловила 34-а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, прийнявши 1 листопада 2007 року резолюцію про вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні.
Президент України Віктор Ющенко 2 листопада 2007 року в інтерв’ю журналістам українських видань, відзначаючи, що міжнародна спільнота вперше в такому масштабі (193 країни світу) ухвалила консолідоване рішення відносно визнання Великого Голоду 1932 – 1933 років, вітав прийняття ЮНЕСКО цієї резолюції і висловив упевненість, що настане час, коли більшість країн світу визнають Голодомор актом геноциду українського народу.
  Українські дослідники Голодомору 1932 – 1933 років в Україні довели, що «фізичне винищення українських селян голодомором – свідома і цілеспрямована терористична акція більшовицького режиму в Україні» (В. Марочко. Голодомор 1932 – 1933 рр. К., 2007. – С. 3). Про це безперечно свідчать архівні документи партійних, радянських і каральних органів.
  З 1929 року Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом «ліквідації куркульства як класу» та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932 року, коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель.
   

   
  18 листопада відбулось засідання Політбюро ЦК КП(б)У, яке ухвалило постанову „Про заходи з посилення хлібозаготівель”. На її виконання з Харкова та інших промислових центрів було відправлено до сіл бригадами по 3 – 4 особи 600 робітників-комуністів, яким були надані повноваження влаштовувати в селянських господарствах подвірні обшуки, вилучати не тільки збіжжя, а й усе продовольство, застосовувати натуральні штрафи в обсязі 15-місячної норми здавання м’яса. Цією ж постановою вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на „чорну дошку”. Позбавлені усього їстівного, не маючи змоги втекти через загороджувальні пости ГПУ, яким оточували занесену на «чорну дошку» територію, люди були приречені на голодну смерть. 
  З 19 листопада у 243 районах України розпочалася спецоперація ГПУ, в ході якої мала бути виконана рознарядка на арешти 3525 сільськогосподарських працівників. За пропозицією В. Молотова 22 листопада Політбюро ЦК ВКП(б) утворило трійку у складі Косіора, Реденса, Кисельова, якій надавалося право виносити смертні вироки у справах репресованих під час хлібозаготівель. Комісії з аналогічними функціями створювалися в кожній області України.
  З метою недопущення неконтрольованих міграцій населення 27 грудня 1932 року з’явилася постанова про запровадження паспортної системи. Селян було виключено із категорій громадян СРСР, яким видавалися паспорти. 
Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У „боржників” були конфісковані всі продукти тривалого зберігання. Як наслідок, в селах України, не отримуючи допомоги ззовні і не маючи можливості врятуватися на законних підставах, люди вимирали масово. 
  За кількістю померлих Харківщина утримувала сумне лідируюче місце. Лише за 3 місяці 1933 року в Харківській області, до складу якої на той час, крім районів нинішньої Харківської, входили також більшість Сумської, Полтавської та деякі райони Київської області, померло понад 600 тис. чоловік. Науковці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна вивели коефіцієнт смертності за 1929 — 1933 роки у регіонах, заселених українцями. У Харкові він перевищив 25%.

Історія сільської дівчинки з Луганщини

Ця історія стала відома завдяки Володимиру Монакову, професору одного із московських університетів, який хотів встановити точну дату народження своєї матері та довідатися про долю її сім'ї. Сама мати, за його словами, пам'ятала лише те, що виросла в дитбудинку на Луганщині. 

Лише після того, як Ганна Євгенівна Неласа (таке повне ім'я матері московського професора) побачила фото рідних місць, почула записи спогадів своїх землячок-ровесниць, ВОНА ПРИЗНАЛАСЯ…, ЩО НАСПРАВДІ ВОНА ВСЕ ПАМ‘ЯТАЛА, АЛЕ ДОСІ БОЯЛАСЯ, ЩО ПРАВДА ПРО ТІ ЧАСИ ЗАШКОДИТЬ ЇЇ ДІТЯМ. ТОМУ Й МОВЧАЛА. Після цього вона вирішила розказати все, як було. 

Ганна жила з батьками і чотирма братами на хуторі Литвинов у Луганській області. Вони мали свій великий дім, садок, город і пасіку. 

"Жили мирно, дружно. У нас была и бахча, было подворье, где держали скот. Отец был добрым и умелым… Ребятня к нему тянулась. А еще он учил неграмотных хуторян грамоте. Мамочка моя вся в домашних заботах: трое маленьких детей, работа в огороде и по дому". 

"А потом наступила самая страшная пора жизни нашей семьи. Это был 31-32 год. Весной пришли "комсомольцы". Угнали овец, забрали лошадь, увели корову. Мама кричала, плакала, мы все трое держались за подол её юбки и ревели… Потом (власти) выгнали нас из дома… В лесу (мы) вырыли землянку. У нас была одна землянка на две семьи: мамина сестра, ее муж и их трое детей. Иногда к нам наведывались какие-то люди, чтобы отобрать последнее (!)". 

 «Наступила голодная весна 1933 года. Мы выловили и поели сусликов, ежей, змей — всё, что попадалось, ели всякую траву — лебеду, листья липы, бересту… Когда в хуторе падал скот и его вывозили из хутора, люди из землянок ходили за падалью. Если удавалось залезть на дерево в гнездо сороки или другой птицы, то это был праздник, яйца мы съедали сырыми. 

И наступил страшный голод. Первым от голода умер братик Коля. Около землянки лежала куча хвороста, он упал на неё и умер. Я плакала. А потом умер дядя, потом тетя… 

Смерть моих родителей произошла в июне 1933 года. Мне было 7 лет. 

Зайдя в землянку, я увидела свою мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой, по лицу ползали вши, живот прилип к спине. Я стала лить ей в рот из бутылки молоко, но оно не проходило. Я плачу… Отец говорит: «Дочка, ей это уже не поможет»…. 

Отец стал бредить .. и хрипеть. Я прошу: «Тату, не храпи!». Он умер на второй день после мамы… Мы с братиком остались вдвоем среди мертвых родителей. Сколько это продолжалось — не знаю. 

Нас забрали в ясли. Братика положили на земляной пол. Он умирал, с его опухшего тела сочилась жидкость. Я сидела рядом, он скрипел зубами и просил огурчик… Братик умер. Его завернули в одеяло и похоронили рядом с яслями…». 

 «Часто думаю: за какие преступления нас обрекли на голодную (страшнее не бывает!) смерть? Я выжила…Видимо, так было угодно Богу — оставить меня жить на свете за моих дорогих родителей и братиков-мучеников. Этот ужас и все эти страдания мне пришлось пережить в 8-летнем возрасте».
   

Свідчення очевидців

В цей страшний період в нашому селі загинуло голодною смертю багато людей з голоду… Бувало, що люди їли собак та котів. Люди дуріли від голоду і їли навіть людей. Це був страшний час для всієї України. Голодомор був страшніший чим війна. … Про голодомор страшно й згадувати. Але треба. Щоб таке страхіття ніколи не повторилось… 

Марченко Марія Федорівна, с. Сушківка Черкаська область 

  

У 1933 році померла моя сестричка…, їй було лише три роки. Вона не кричала, не вередувала, а лише тихо просила їсти… 

Микола Піскун, 1926 р. н., смт Сиваське, Херсонська область 

  

Когда мне было 12 лет, осудили за колоски меня маленького на 5 лет к тяжелым работам. Мама пухла вместе с сестрой и умерла на моих глазах. Одно спасенье: мыши наносили в норки запасы, землей обворачивали их в круглых кучках, а мы уже ее раздалбывали зимой и забирали эти запасы… 

Петро Олизка, 1921 р.н., смт Петропавлівка, Дніпропетровська область 

  

Відбирали все. Якщо знаходили то забирали. Це було рішення партії правительства. Якщо щось приховували то людину могли послати на Сибір. 

Люди і без зброї все віддавали. Приходили шукали -знаходили, все відбирали. Люди не могли боронитися. Бо боялися що їх зашлють. 

Панченко Катерина, с. Сушківка, Харківська область 

  

То Сталін приказав Україну ограбить, хліб позабирать і вивезти за границю, а діти тисячами вмирали. А баржі ті, з хлібом, що найобідніше, потопили в морі, бо ніхто того зерна не купляв, а в Україні все забрали… 

Прокопенко Михайло 1920 р., с.Красносілля Черкаська область 

  

«У Бабаях був спиртзавод, біля якого знаходилися ями, куди зливалась барда. Голодні люди набирали барду в торбинки, тут же їли її, але від кольок багато хто помирав на місці. Трупи везли на кладовище і заривали, як худобу… спиртзавод переганяв зерно на спирт — і це при такому голоді!.» 

Жінка, яка не назвала себе, 1924 р. н., с. Бабаї Харківська область 

  

Голод почався ще у 1932 р. Врожай був непоганий, але увесь хліб намолочений забирали под мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як мухи…. за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати… 

Іван Приступній, 1916 р. н., с. Єгорівка, Одеська область 

  

А мені згадався 1933-й… То ж таки був геноцид! Пів-Сухої виморено голодом за одну весну. Сім'я Булата-коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші — однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявляли в математиці, — сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт… Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання… 

Письменник Олесь Гончар, 1918 р. н. Щоденники, запис від 23.08.1980 р. 

  

Нарешті

     Сьогодні зранку вллючаю телевізор і що я бачу?-на каналах Орт,Рен-тв,РТР-надпис"Трансляцію цього каналу припинено згідно рішення "Націоналної ради з питань телебачення та радіомовлення".НАРЕШТІ!!!

   Це потрібно було зробити ще в далекому 2005 році.Але і тепер не пізно! 

Один чудовий вечір

    Щойно повернулась з двох чудових імпрез. 

  Перша-це Бу-Ба-Бу в Чернівцях.За більш ніж 20-літню історію їх існування -це перші відвідини  Чернівців у повному складі.Зустріч розпочалась з 15-хвилинним запізненням.Першим слово отримав Олександр Бойченко-вступну частину він говорив кілька хвилин,потім-упорядник Антології Бу-Ба-Бу(його короткий виступ мені не дуже сподобався-зовсім непідготовлений "доповідач",примудрився переплутати донтку Іваничука з донькою Андруховича).

    Потім на сцену вийшли Юрій Андрухович,Олександр Ірванець та Віктор Неборак.Першим вірша зачитав Андрухович.Проте це був не його вірш,а Ірванця.Таким чином він представив свого колегу по угруповуванню.Потім виступив Неборак,опісля Андрухович.Першим Андрухович зачитав вірш про Мацапуру(перед тим коротко розповівши,ким саме був цей Мацапура).Поезія у виконанні Андруховича-це явище!!!Надзвичайно сподобалось:божевільна енергетика,зовнішність,чарівна посмішка,артистичність…Обожнюю його…

   Далі я вимушена була піти.Так як в цей час розпочинався концерт чудової скрипальки Яни Стадник(учениці нашої музичної школи),на який я дуже хотіла потрапити.(Ненавиджу,коли чудові акції відбуваються одночасно-то півроку взагалі нічого не відбувається,а потім все одночасно).Концерт дуже сподобався.Він відбувався в органному залі,хоча я не дуже його люблю,так як там специфічна акустика.Більше нічого не хочу писати,щоб не зурочити)…Напишу враження пізніше…

Голоси

   Протягом останнього тижня з,явилось декілька відкритих листів представників нашої інтелігенції до суспільства на підтримку Президента(Атена Пашко,Михайлина Коцюбинська та інші) та засуджувальні листи Євгена Сверстюка,Степана Хмари дій Левка Лук,яненка.Я на 100% погоджуюсь зі змістом цих дистів(їх можна прочитиати на сайтах        http://www.pravda.com.ua      та    http://www.umoloda.kiev.ua   )

   Проте у мене виникло одне запитання до адресатів:де були Ваші голоси протягом 2005 року,коли відбувалась цілеспрямована інформаційна дискредитація Віктора Ющенка?Щодня вишукувались різноманітні інформаційні приводи,щоб "вкусити",неважливо-правда,брехня…Я до сих пір не знаю на якій машині їздить донька Ю.Тимошенко,який мобільний телефон в сина В.Януковича,де справжня декларація Пані Юлії та Пана Віктора .Нам сказали про якісь загадкові перепілки та зйомну дачу-і всі задовольнилися…Проте все знаю про Андрія Ющенка.Свобода слова повинна бути для всіх чи не так?За те я нічого не знаю,що робила Віталіна Ющенко в цей час-а вона "не вилазила" з дитячих сирітських будинків,допомагяючи їм…

    Ваші голоси потрібні Україні,а чи не надто вже пізно?…